Хостинг для реселлеров

Наше місто

Історія

Докладніше: Історія Вінниці
На території, яку займає сучасна Вінниця, люди оселялися з давніх часів. Археологи знайшли тут знаряддя праці епохи неоліту, поховання бронзової доби, ранньослов'янські поселення, що відносяться до черняхівської культури; пізніше тут жили племена, що входили до складу Київської РусіГалицько-Волинського князівства. Виявлено зокрема поселення трипільської культури. З трипільського поселення на території міста походить крем'яна шліфована сокирка, яка нині зберігається в Національному музеї історії України в м. Києві[8].

Назва[ред. | ред. код]

Першою писемною назвою міста є Вѣничя (за «Списком міст руських») або Вѣница (за літописами русько-литовськими). Найімовірнішою основою назви вбачають давньоруське вѣно — «плата за наречену», «посаг за нею»[9]. Появу такої назви пояснюють тим, що Вінниця і землі, що оточують її, були в XIV ст. визволені від татар литовським князем Ольгердом і подаровані ним його племінникам. Однак, «віно» є виключно юридичним терміном із шлюбного права, який застосовувався лише стосовно жінок; крім того, племінники залишалися васалами великого князя й увійшли в землю Подільську з його «презволѣнія», а не внаслідок дарування. При цьому однокорінними словами, крім вѣно, є насамперед слов'янські слова вѣн — брат, родич, спільник, вѣна — річка, притока, вѣнча — свято врожаю, вѣнди — родові знаки (і рибальські гачки як омонім), вѣ — гілка, рід (як омонім — також займенник «ми» в двоїні)[джерело?].
Іншим варіантом походження назви називають річку Вінничку, малу притоку Богу (Південного Бугу), нині забрану в трубу. Десь при місці впадіння притоки розпочалося стале освоєння території Вінниці (за археологією, з першої чверті ХІІІ ст.). Критики цієї версії кажуть, що річка настільки дрібна, що скоріше сама позичила назву у міста.
В уривку «Західноруського, або Білоруського літопису» «О Подолской земли» вказано варіант назви «Бениця».[10]
Назва міста мала багато різних варіантів транслітерації. Але 27 січня 2010 року постановою кабінету міністрів № 55 був визначений єдиний варіант написання латинкою Vinnytsia.

Старовинна Вінниця[ред. | ред. код]

Заселені ці території були в давні часи. Із середини X століття тут поселились племена уличів і тиверців, що входили до складу Київської Русі. Згодом край відійшов до Галицько-Волинського князівства. Понад сто років тут панувала Золота Орда.
В другій половині XIII століття був створений Подільський улус, який ділився на тьми (округи). Згідно з літописними джерелами, управляли Подільским улусом три татарських брати — «отчичі та дідичі Подільської землі» Кутлубуг (Котлубей), Хачибей (Хаджибей) і Дмитро.[11]
На тлі внутрішніх ординських усобиць Брацлавщина (Брасійя арабських авторів ад-Дімашки та ал-Ідрісі, Прославія або Браславія флорентійської хроніки М.Віллані) вперше відокремилася від Орди внаслідок угорсько-брацлавського та угорсько-брацлавсько-польського походів — відповідно, 1352 та 1354 рр.
На цей час (не пізніше 1355 р.) у містах, що були «градами руськими» регіональної групи «на Полі», остаточно утвердився отаманський адміністративний устрій «за звичаєм». Саме із цими отаманами довелося домовлятися державцям русько-литовського походження після перемоги у 1362 році війська литовського князя Ольгерданад татарами, їх спільником Дмитром, коли Поділля (Подолля, як стали називати край із містами навколо шляху «Великий Дол» від Черкас до Кам'янця) потрапило під владу литовського князівства.
Племінники князя Ольгерда — Юрій, Олександр, Федір і Костянтин Коріятовичі, почали будувати в подільських містах фортеці вже як державні резиденції, а також засновувати нові міста-фортеці. В історіографії XIX—XX ст. вважалося, що серед них могла бути й Вінниця, однак, нові археологічні та документальні відомості це спростовують.
В документах 1363 року Вінниця не згадується: дата за принципом «не пізніше» є так само ймовірною гіпотезою відносно битви напередодні (1362 р.), як і заснування отаманської Вінниці на згарищі руського града — не пізніше 1355 р. (відносно походу 1354 р.). Умовне започаткування літопису Вінниці з 1363 року пов'язане з намаганням Великого Литовського князівства утвердити своє володарювання на Поділлі, укріпити обороноздатність регіону. Міста існували напередодні: давньоруська «археологічна» Вінниця у межах староміської території — за 150 років напередодні литовської експансії, безперервна Вінниця під управлінням отамана — близько десятиліття перед загарбанням Поділля Литвою. У сенсі обрання критерієм для організації міста наявності його адміністративної й самоврядної функцій дата «не пізніше 1355 р.» є вірогідною.
Цікавими постають непрямі свідчення першоджерел про долитовську князівську протекцію над вінницькою територіальною громадою, що являла «насамперед земельну громаду» (В.Отамановський). Серед писемних документів XIV ст. для Вінниці найцікавішими є: Список міст руських, складений близько середини, відредагований наприкінці століття, який зафіксував територіальні здобутки Русі, у тому числі ХІ-ХІІІ ст.; грамота Гринькові Сокілецькому від Федора Коріятовича 1391 р., у якій згадується «княгиня Вінницька» (що саме по собі наводить на думку про долитовську феодальну належність Вінниці; грамота виявлена у Національному архіві Республіки Білорусь у 2001 р.); повідомлення «Повісті про Поділля» з русько-литовських літописів про посадження князем Вітовтом старост у Брацлаві, Сокільці та Вінниці (події 1393 року).
1545 року у Вінниці налічувалось 273 будинки, через сім років — 429. Перший замок було споруджено на високому місці лівого берега. За першим описом Вінниці в люстрації Київської землі 1471 р., а також за описами (польськими «люстраціями») вінницького замку XVI ст., що відповідають археологічним даним, відомо, що укріплених лівобережних осередків було два: на пагорбі у межиріччі Богу-Вєніци (Південного Бугу — Віннички) та на скелі у межиріччі Богу й потічка (Замкова гора). Староміська скеля була місцем давньоруського града і «замку Вєніца над рікою Богом» від часів К.Острозького (протягом 1512—1580 рр.) У 1565 році місто стає повітовим центром Брацлавського воєводства. У 1558 році з метою підсилення захисту від ворогів була запланована нова фортеця на острові Кемпа, зі спорудженням якої 1604 року дістало захист «Нове місто», що виникло на рубежі XVI—XVII століть на правому березі Південного Бугу (ймовірно, напередодні перенесення воєводських установ до Вінниці 1598 р.); продовжувало розвиватись «Старе місто» на лівому березі.
За Люблінською унією 1569 року Вінниця входила до складу Польщі і з 1598 року була центром Брацлавського воєводства. Про її відчутну роль у господарському житті краю засвідчують надані у 1580, 1593 і у 1634 роках привілеї безмитної торгівлі на всій території польсько-литовської держави і утвердження Магдебурзького права у 1640 році.
Католики у 1617 та 1624 роках завершили будівництво двох монастирів, у 1642 відкрили єзуїтський колегіум. Серед православних віруючих наростала популярність вінницького братства Кузьми й Дем'яна, яке з останньої чверті XVI століття утримувало українську братську школу. У 1616 році засновано православний чоловічий монастир на честь Вознесіння Господнього, а у 1632 православний жіночий Благовіщенський монастир. Завдяки зусиллям відомого діяча культури Петра Могили та брацлавського підсудка Михайла Кропивницького у 1632 році відкрито православний колегіум.
7 липня 1648 року до Вінниці вступають частини військ Богдана Хмельницького на чолі з полковником Максимом Кривоносом і вона стає сотенним містом Кальницького полку. Героїчну сторінку в історію боротьби українського народу за незалежність вписали вінничани у березні 1651 року, коли у ході оборони міста 3-тисячним козацьким полком під проводом полковника Івана Богуна було вщент розгромлено 20-тисячне польське військо. У 1643 і 1653 рр. Вінницю відвідав Богдан Хмельницький, котрий після цієї перемоги сказав: «Тебе славний полковнику, не забуде народ ніколи». Протягом 16531667 рр. Вінниця була полковим містом гетьманської держави.
Після Андрусівського перемир'я 1667 року Брацлавщина, як і вся Правобережна Україна, залишилася під владою польської корони. Однак шляхетська Польща настільки ослабла, що не змогла встояти перед натиском Високої Порти і, за Бучацьким миром 1672 року, віддала османам значну частину Подільського, Брацлавського і Київського воєводств. 27 років, до 1699-го, ці землі перебували під владою створеного османами Сарматського князівства. Трактат «Про вічний мир» 1686-го повернув Вінницю Польщі. Протягом 1750-х років місто було охоплене гайдамацьким рухом.
В 1711 р. Вінницю без бою було зайнято армією гетьмана Пилипа Орлика, під час його походу на Правобережжя проти російської влади.

Готель Савой і трамвай
Після другого розділу Польщі (1793 рік) Поділля і Брацлавщина відійшли до Російської імперії й утворили Подільську губернію. До західної частини губернії увійшло Подільське воєводство, в східну — Брацлавське. Вінниця стала губернським містом, але пізніше переведена в штат повітового міста (адміністративним центром губернії став Кам'янець-Подільський). У 1798 році в місті упроваджено «Городове положення».
Вінниця зародилася на лівому березі річки Богу (тепер Південний Буг). Кількасот років тому місто перейшло й на правий берег, де розташовувалося так зване «Нове місто» (тепер — Середмістя).

Вінниця на рубежі XIX-ХХ століть[ред. | ред. код]


Вінниця. Малюнок Наполеона Орди1872
Докладніше про цей час — стаття Вінниця на рубежі XIX—XX століть
Спорудження в 1871 Києво-Балтської залізниці та відкриття залізничного сполучення Козятин-Здолбунів сприяло потужному економічному зростанню Вінниці. Вінниця стала центром регіону, де стрімко розвивалася цукрова галузь, значною мірою завдяки німецьким інвестиціям. За останні 40 років XIX століття Вінниця економічно зросла майже в три з половиною рази. Центр міста, зокрема навчальні заклади, театр, готель, водонапірну вежу будує талановитий архітектор Григорій Артинов.
З початком світової війни 1914 року місто стає адміністративним центром Подільської губернії, з огляду на прифронтове розташування Кам'янця.
Бурхливі події відбувались у Вінниці протягом 19171920. Владу утримували революційні комітети, ставленики австро-угорських військ, денікінської армії. На владу у Вінниці претендували три структури:
  • Рада громадських організацій (голова — З. Грохольський);
  • Подільська губернська українська Рада (голова — Д. Маркович);
  • Рада робітничих і солдатських депутатів Поділля (голова — Є. Едельштейн).
Пізніше Вінниця на досить складному етапі Української революції (листопад 1918 — травень 1920 рр.) тричі ставала місцем перебування урядових структур Української Народної Республіки і саме тут, у готелі «Савой», ухвалювалися принципові, доленосні для національної державності рішення.
Вінниця була столицею України. З 2 лютого 1919 року Директорія УНР переїхала до Вінниці, через складну політичну обстановку. Директорія тоді була найвищим органом державної влади, тому на цілий місяць Вінниця стала столицею України.

[ред. | ред. код]

1923 року місто стає центром округу, а від 1931 року й досі — адміністративним центром утвореної Вінницької області.

Залишки ставки Гітлера«Вервольф», котра розміщувалася за 8 км на північ від міста
Непоправних втрат зазнало місто в роки репресій комуністичного режиму. У передвоєнний період 1937—1941 року органами НКВД у Вінниці здійснювалися масові розстріли мирного населення. За результатами сучасних досліджень, вважається, що загальна кількість репресованих за цей період в Вінниці і області сягає близько 20 000 чоловік.
Спустошення йому завдали й німецькі окупанти, які встановили у Вінниці особливий режим у зв'язку з розміщенням неподалік ставки «Вервольф». Під час війни 19411945 рр. офіційно кількість жителів із 100 тисяч скоротилась до 27 тис., із 50 промислових підприємств уціліло лише 10, дотла були зруйновані 1880 житлових будинків. Героїчними зусиллями вінничан та відряджених із інших регіонів країни наприкінці 1948 року майже цілком було відбудовано промисловість міста, а в подальші роки в обласному центрі потужно розвивались електронна, радіотехнічна та металообробна та інші галузі.
1972 року у місті утворено три райони: Лєнінський (правий берег Бугу), Староміський (південний схід міста), Замостянський (північний схід міста), які наприкінці лютого 2012 року ліквідовано.[12]
З проголошенням Україною суверенності, Вінниця стала третім містом в Україні, у якому на головній площі з офіційної згоди місцевої влади замайорів синьо-жовтий прапор.
СЗОШ N2 город Винница.jpg
Мемориал героям Небесной сотни.jpg

Сучасність[ред. | ред. код]

Європейська площа
Нині Вінниця постійно зростає, набуває європейських рис, розвивається, як промисловий та адміністративний центр області, органічно пов'язаний з іншими регіонами держави. За ініціативи та сприяння міської влади в останні 2 роки розширилась інфраструктура підтримки підприємництва. Розвиток підприємництва набуває більш вагомого соціального і економічного значення. У всьому валовому обсягу міста його частка досягла 11 %, а динаміка зростання свідчить про наявність достатнього внутрішнього потенціалу.
У першій половині 2000-х років у місті починається забудова мікрорайону «Поділля». У 2011 почалась забудова мікрорайону Академічного.
Журнал «Фокус» оголосив Вінницю найкращим містом для життя в Україні за підсумками рейтингу 2013 року[13]. У 2015 і 2017 роках Вінниця очолювала подібний рейтинг, складений соціологічною групою «Рейтинг»[14].
13 травня 2015 Верховна Рада України прийняла проект Постанови про зміну і встановлення меж міста Вінниця і Вінницького району Вінницької області № 2803 від 08.05.2015, який підтримали 245 народних депутатів[15].
Наше місто Наше місто Reviewed by новини on грудня 11, 2018 Rating: 5

Немає коментарів:

На платформі Blogger.